Щиро

В епоху місцевої суцільної нудьги Ігор Роп'яник – багатогранно яскрава особистість – журналіст, художник, фотограф. І все дуже щиро. І все крізь душу. Тому остання виставка його полотен завершилася з неймовірним успіхом – 90 робіт придбали. Здогадуєтеся, що цих днів автор отримує не лише доброзичливі ґратулювання… До речі, такою ж була доля і його минулорічної виставки. Чи вважає він себе «комерційним» художником?

– Художники, які заробляють творчістю, так чи інакше є комерційними, якщо комусь так подобається цей термін. Не знаю жодного, який би писав картину і не мріяв продати. Успішний Сергій Поярков зазначив: «Людина, у котрої не продається нічого або ж продається дуже мало, намагається свою патологічну лінь і невміння працювати виправдовувати тим, що вона зайнята чимось високим, елітарним. 99% моїх прихильників – люди, що зреалізували себе, 99% критиків – невдахи».

–Тебе критикують «невдахи»?

–Доброзичливці радять, рекомендують… Підходили до мене, скажімо, Василь Красьоха чи Олександр Коровай, дали прекрасні фахові уроки. А ті, що поза плечі перешіптуються, чи під псевдо в газетах займаються арткілерством (саме під такою  рубрикою –«Art killer» - була вміщена одна з «рецензій») – справді невдахи (я всіх їх знаю). Ну не продаються твої роботи, не визнають тебе як митця, – ну то й що? Не давай отій бридкій українській жабі душити тебе!

–Зачепила тебе та рецензія?

–Мені, як колишньому газетяреві, прикро, що автори скочуються до провінційної бульварщини, і шпальти газет тупцюють заздрісники  та пліткарі. Наш народ, на жаль, наділений паскудною рисою: чийсь успіх неодмінно викликає роздратування і заздрість. Успіх у мистецтві у нас дотепер вважається річчю необов'язковою, навіть сумнівною, і художник, який успішно продається, вже нібито й не зовсім художник…

–Тебе обізвали ремісником…

–Ну так, бо продуктивний. Автор матеріалу (знаю цього художника, що ховається за псевдо Бобусь Кудря) почав з підрахунків: скільки Роп'яник написав картин за тридцять років, і з якою швидкістю він їх «штампує». Поціновувачеві байдуже: картину писали день чи місяць, для нього головне – результат. Відома художниця Оксана Мась один із своїх проектів назвала «365». Чому? Бо він складається з 365 картин – рівно стільки, скільки днів у році. Щодня вона малювала по картині. «І в цьому немає нічого дивного, – каже Оксана. – Не розумію, як професіонал може сидіти і чекати Музу. Я сідаю і малюю». І ніхто цю художницю з її суперпродуктивністю  не насмілився назвати ремісником (зауважу, що її картини вважають за честь придбати найвідоміші галереї світу, і коштує кожна – не одну тисячу доларів).

–А в тебе завжди є натхнення?

–Завжди є бажання працювати. Щоранку їду у свою студію, як на роботу. Мене нудить від тих великопанських манер декотрих «метрів»: з самого ранку – кавуся, потім знову кавуся, але вже з коньячком, псевдосвітські бесіди про високе і прекрасне, спацери «стометрівкою». Бо в нього, бачте, сьогодні «не йде робота»! «Якщо художник розповідає, що повинен сконцентруватися, «нагуляти» натхнення – він не художник, а нездара, – сказав в одному з інтерв'ю той же Сергій Поярков. – У справжнього художника натхнення є завжди. Якщо у вас натхнення – нечастий гість – міняйте професію. Добрий сторожовий собака повинен реагувати на шурхіт 24 години на добу».

–Поярков – представник так званого сучасного мистецтва, яке недоброзичливці охрестили суч мистецтвом – сучим мистецтвом. А ти як оцінюєш новизну?

–Мені подобаються абстракції Богдана Бринського чи Мирослава Яремака, проте не вважаю мистецтвом те, чим займаються, скажімо, Ярослав Яновський чи Володимир Мулик і їм подібні. У своїх колах вони носяться зі своїми творіннями, вважаючи шедеврами, але більшість людей таке, з дозволу сказати, «мистецтво» не сприймає взагалі.

–А ти не пробував свої сили в contemporary art?

–Був за мною грішок, але… мені це не цікаво. Такі «картини» можна стругати по кілька за день. Я того не робитиму. Мене цікавить естетика – щоби було гарно. А для сучасних бобусів у моді естетика потворного.

–Але це нині активно пропагують…

–І мавпі дають пензля –потім її базьґанину продають за немалі гроші. Ради Бога, хай малюють, виставляють, піаряться. Але нехай не пхаються зі своїм статутом в чужий монастир! Хай не виносять вироків іншим… Я не вважаю себе видатним художником, не претендую на місце в історії, просто займаюся улюбленою справою. Як казав Дега, «кожний йде своїм шляхом і має своє невелике коло публіки».  На щастя, я маю своїх шанувальників, і з кожним днем це коло розширюється.

–Ти маєш свою галерею?

–Так, саме галерею. У нас заведено називати місця, де продають картини, художніми салонами. Слово «салон» у моді: салон-перукарня, меблевий салон, автосалон, художній салон… Де б я не був – у Нью-Йорку, Парижі, Відні, Венеції, а чи в якомусь крихітному баварському містечку, ба, навіть, на якомусь острові в Адріатиці, – ніколи не обминаю жодної галереї. Маю на увазі не солідні музеї, а оті приватні крамнички, де продають мистецькі твори.  Всі вони називаються лишень «галереями». Хай вона крихітна, як наш «Ортус», як зрештою, моя, але це – галерея! Будь-яке місто пишається, що в ньому п'ять, десять, сто галерей. Це свідчить про культурний рівень. Ми ж, зі своїми стремліннями до Європи, самі ж применшуємо свою вартісність. Та нехай в нас на кожному розі буде по дві галереї! Нехай туристи бачать картини Яновського чи Повшика, хай  бачать творче розмаїття, порівнюють, купують. Всі від того виграють!

–Але ж жодна наша галерея не відповідає критеріям справжніх галерей, як, скажімо, галерея Гельмана або «Ательє Карась» у Києві, чи шикарна галерея «Айдан» в Москві.

–З такими критеріями немає жодної й у Львові. Для сучасної галереї світового рівня продаж картин і виставки – не головне. Справжня галерея, насамперед, працює з художниками: з відомими, які вже мають ім'я, або вишукує малознаних, але перспективних, вкладає у них чималі гроші, закуповуючи їх картини, влаштовує їхні виставки – з каталогами, пресою, телебаченням, одне слово – просуває їх. Потім добряче заробляє на них, а художник стає відомим і успішним. У нас нікому нема діла до мистців. Ніякого! Мало того, що художник від влади не має жодної підтримки, та й меценати у нас – тьфу!, то ще й самі художники одні одних обпльовують і принижують. А ще вважають себе інтелігентами…

–Коли плануєш наступну виставку?

–Не скоро – маю дуже багато замовлень. А ще заманливі пропозиції від двох галерей...

–Хочеш остаточно роздратувати місцевих «метрів»?

–Знаєш народну мудрість: «Собаки гавкають, а караван іде». Я творю не на зло комусь, а лише з добрими намірами, прагнучи, аби люди, споглядаючи мої полотна, теж ставали добрішими.

Олег Шум

"Вечірній Івано-Франківськ", 26 березня 2009 р.