Куди несе нас? Про мовні огріхи пісенних текстів

Це всього лиш рядок однієї із сучасних пісень. Втім, самі виконавці часто-густо навіть не наважуються називати їх піснями – тепер у них це «композиції». Або «сінгли». І правильно називають. Адже нерідко отой набір слів і звуків на справжню пісню просто не тягне…

Не ставив собі за мету аналізувати доробок нинішніх піснетворців; звісно, у будь-якій справі є щось ліпше, а щось гірше. Але коли тобі день у день місяцями й роками пропонують пісенну полову, і ти хоч-не-хоч, мусиш це слухати, то й справді думаєш: куди несе нас? Хтось може заперечити: не подобається – вимкни радіо! І так говорять. Але, вибачте, за такою ж аналогією можна сказати: не подобається наше забруднене повітря – не дихай!

Здавалося б, хто-хто, а головне радіо держави – Українське національне – мало би транслювати найкраще з того, що маємо. Але…

Про «пісні» на зразок «ти моя траншея, я твой екскаватор, ти моя смєтана, я твой сєпаратор» або «ти любіла мєня нє очєнь, я отомщу тєбє, мєжду прочім» навіть говорити не хочеться. Такі «шедеври» з ефіру ллються потоками. Але й слухаючи, скажімо, «нормальні» пісні, дивуєшся: невже ніхто не помічає стількох помилок у пісенних текстах – ні поети, ні композитори, що кладуть їхні вірші на музику, ні виконавці, ні їх продюсери, ні редактори радіо? Невже всі вони настільки російсько- або суржикомовні, що просто не здатні розгледіти пісенний брак?

«Я замовлю любе, тільки ти не спогань», - співає, приміром, В'ячеслав Хурсенко, не підозрюючи, що слова «любе» в значенні «будь-яке, будь-що» в українській мові немає. А в Юрка Юрченка «Є весна, немає сна» (а повинно бути «сну»). Ще хтось співає: «на очі насипали пепла» (а мали б – «попелу»). Якомусь виконавцеві «земля уходить із-під ніг», а якби поет, що написав так, був грамотний, то земля утікала б.

«Я України син і дуже гордий цим», - розпинається патріотичною піснею ще якийсь виконавець, але якби й до мови у нього були такі ж почуття, то не співав би «у серці не потух її незборний дух», а попросив би автора слів доробити текст, адже те, що в російській мові може «потухнути», в українській, звісно, «гасне».

Інший виконавець співає непогану загалом мелодійну пісню про музиканта, що грає для друзів, з яких «хтось в могилі, а хтось, може, за бугром». Таке враження, що й автор тексту теж творить десь «за бугром». Такі ж русизми й кальки і в інших піснях: «хтось будує дома, хтось збирає дрова»; «маєм те, що маєм – хто був біля корита, той копив»; «твоя мелодія краща всіх на землі»; «зима лишилась чарівного сну». А комусь із співаків (а отже, й поетові) приснився сон, наче у нього «мілліон» і він тепер «мілліонер».

Дотепер дехто з поетів ніяк не може звикнути до того, що Україна вже не є «окраїною» північної сусідки і що слід казати «в Україні». Вони ж далі вкладають в уста Іва Бобула слова «на Україну повернусь», або іншому виконавцеві — «на Україні всі дороги ведуть у Трускавець». Хоч, упевнений, ніхто з них не їде «на Францію», не виступає «на Німеччині» і навіть не «на Росії».

Справжнісінька ж біда сучасних пісень — наголоси. Щоправда, це вже на совісті, швидше, не поетів, а композиторів, які вмудряються так упакувати текст у свою мелодійну оболонку, що, скажімо, В'ячеслав Хурсенко «досі ще гУляє» (це він що, голубів кличе — гулі-гулі!?). У пісні, яку виконує Анжела Вербицька, ще цікавіше: «Куди несе нас… червона зливА, таких веселИх, таких щасливИх?».

А найбільше збочень із наголосами зазнали займенники «мене» й «тебе»: «за те, що ти вродила мЕне, тобі низький уклін»; «може, глянеш на менЕ»; «вірю в тебЕ, як у правду святу»; «пишу писаніє своє і маю на тебЕ надію»; «помолюся Богу за тебЕ живого»; «здалеку вертаю до тебЕ, мій краю» і так далі… Впізнаєте, це ж із російської: «на меня», «на тебя», «к тебе»?..

А «найвизначнішими», мабуть, винаходами наших піснярів є беззмістовні звуки, які в їхніх творах часто повторюються, на зразок «во-во-во», котрі засвідчують скоріше професійну неграмотність авторів, аніж творчу знахідку. Щоби, скажімо, придумана мелодія клеїлася зі словами «поцілуй мене», автори нічого ліпшого не придумали, як римувати їх з таким собі «ней-ней-не». А в одній із своїх пісень Ірина Білик змушена безліч разів повторювати ось таку абракадабру: «І-гі-гі-гі я цілую тебе», бо так, бачте, змудрували автори.

…Справді, куди несе нас? Якщо і мова у нас спотворена, і пісні скалічені, то чи будуть душі наші і наших дітей здорові й багаті? Пісня ж бо — душа народу…