«Україна за розмірами схожа на Францію.
Більше на Францію вона нічим не схожа…»
(Народний дотеп)

Країна див

Це я про нашу Неньку. Дорогу, єдину, незбагненну.

 Здавалося б, повернувшись із подорожі Європою, мав би охкати і ахкати лишень про одне — яка ТАМ краса, які дороги, які крамниці, який сервіс, і які, перепрошую, туалети!.. Втім, кого тепер здивуєш «закордоном»! Я ж під час мандрівки увесь час дивувався. Ні, не Франції, Австрії чи Люксембургові. Дивувався нам із вами: ну чому ми така країна і такий нарід — ходимо по власній хаті, а дверей не знаходимо? Ну чому все у нас не так? І чому у нас не може бути так, як «там»? Чому?

…У передмісті Відня, пригадую, побачив поле, а в полі тім — ні, не буряки, не бульба, — ряди троянд, гладіолусів, гвоздик. Ну і що, спитаєте? А те, що при дорозі стоїть велика скриня, понад метр висотою, а поряд — таблиця з прейскурантом цін: яка квітка скільки коштує. Хто-небудь може під’їхати, нарвати собі букет, і розрахуватись, кинувши у скриню гроші. Навкруги ж — ані душі!

А тепер уявіть собі таке поле у нас. Вже здивувались? Отож бо! На таке поле наш люд прийшов би з косами. А скриня з грішми дістала б ноги, лиш би перша зіронька на небі блимнула…

Бачив й інше поле, точніше, поля, яким кінця-краю не було видно: попри саму дорогу впродовж багатьох кілометрів (це було на північному сході Франції) простягалися ген-ген за обрій макові плантації. І ні тобі колючого дроту, ні автоматників із собаками. І жодного наркомана. Тільки ми з дружиною зупинилися, аби сфотографуватися на фоні рожево-фіолетового моря квітів із налитими молочком маковими голівками…

Втім, до їхніх полів ми ще повернемося, бо захоплювали вони, повірте, не менше, аніж, скажімо, Лувр. А знаєте, що по справжньому здивувало нас у знаменитому Луврі? Це зал «російського» живопису. Хоч і йшли в цей музей, аби побачити, насамперед, нетлінні шедеври світової культури, — «Джоконду», наприклад, чи Венеру Мілоську, — але й до російського малярства я як художник мав інтерес. Так ось: стоптавши не один десяток залів (на оглядини Лувру пішов цілий день), дійшли, нарешті, до кімнати, де, як свідчив надпис, представлено російський живопис. І от уявіть собі моє здивування, а потім і обурення, коли побачив всього два «російських» полотна, авторами яких є… Дмитро Левицький (народився 1735 року в Києві) і Володимир Боровиковський (народився 1757 року в Миргороді). Тоді я вперше пошкодував, що не знаю французької мови: так хотілося підійти до когось із керівництва музею і сказати: «Сільвуплє, м’сьє, перейменуйте оцей зал, бо у вас немає картин російських художників, а лишень українських»… Але, оскільки, крім «кума льон тре» і «кум теля пасе», нічого іншого французькою не знав, мусив погасити образу в собі.

До речі, про мову. Спочатку  в музеях мене дратували підписи до творів — лише французькою! Невже, думалося, не можна було здублювати ще якоюсь, наприклад, англійською чи німецькою — хоч би щось зрозумів! Але згодом згадав нас із вами і потай позаздрив французам: оце нація, оце влада, яка на ділі турбується про захист державної мови, рідної, єдиної і неповторної!

І ще одне про музеї: там все можна фотографувати, усе, без винятку! І безкоштовно. Біля «Мони Лізи» впродовж дня проходять тисячі людей, і кожний блимає, блимає спалахами. І нічого: ні фарба не відлущилась, ані рама не розсохлася. А в нас? У більшості музеїв при вході — знак із перекресленим фотоапаратом. Якщо ж немає знаку, — знимкуй, але плати! Та що там музеї! Навіть у найвидатніших храмах — чи то Собор Паризької Богоматері, чи, скажімо, знаменитий собор святого Стефана у Відні, який не минає жоден турист, — фотографувати ніхто не забороняє навіть під час відправи! І вхід у ці святі місця там, звісно, вільний. А як же інакше може бути?! Це ж храми! А у нас? Відразу після повернення з Європи завітали з дружиною у нашу столицю. Вирішили зайти в Софійський собор. «А у нас вход па білєтікам! — заспівала на дверях, перепрошую, москалька. — Двадцять ґрівнєй с чєлавєка!». Отакої! «А фотографувати всередині можна?»,— цікавлюся. «Пажалуста, — відповіла удавано люб’язно, — но за ето єщьо двадцять ґрівнєй»… І ми пішли геть. Не через нестачу грошей, а тому, що… гидко стало: зробили з храму атракціон!..

До речі, про церкву. У Франції довелось познайомитися з кількома священнослужителями. Наприклад, із настоятелем української греко-католицької церкви, яка знаходиться у самому центрі Парижа, отцем Михайлом Романюком (родом із Тернопільщини), вікарієм цього ж храму Михайлом Дзюбою (пригадуєте, десь два роки тому на одному з франківських телеканалів він деякий час вів духовну програму?), із дяком Романом Боднаруком (сам він з Яремчі). Але найбільш незабутні враження справив генеральний вікарій української греко-католицької церкви Франції Ярослав Салевич, уродженець с. Фраги, що на Рогатинщині. Гостювали у нього вдома у містечку Метці. Спілкуючись із цією надзвичайно милою і привітною людиною, мені чомусь ставало все сумніше і сумніше. Ні, не через надто скромні умови, в яких живе друга особа греко-католицької церкви Франції, права рука владики Михайла Гринишина. Засумував я, згадавши деяких наших отців: їхні розкішні хороми, шикарні іномарки, бізнесові інтереси (в одного кнайпа, в іншого заводик, ще в когось – приватний інститут). А ще надмірна пихатість декотрих. А що — ні? Простота ж отця Ярослава просто вражала! Мешкає він разом із своїм котом у гуртожитку духовної семінарії у двох прохідних кімнатчинах з кухнею, користується загальним санвузлом, що у коридорі. Він, генеральний вікарій, мало того, що прийняв нас, зовсім незнайомих людей, на нічліг, частував вечерею і сніданком, а ще й двічі влаштовував екскурсії місто: «Ви ще не дуже втомились? А давайте, я вам покажу місто… Ось так виглядає вечірній Метц… А ось так ранішній»…А на кінець ще й потурбувався про наше наступне перебування в Парижі, попросивши свого товариша, теж українця, аби той допоміг нам і готель у столиці забронювати, і з Метца виїхати, аби ми не блукали незнайомими дорогами…

До речі, про дороги, точніше, про рух транспорту. У нас, в маленькому місті, корки на дорогах, — як у столиці. А тому мужі міста мудрують, і мудрують: як би то ще інакше змінити рух транспорту, і які б то ще вулиці позакривати, і де б то ще шлагбаумів наставити? Ось недавно потрапила на очі так звана «Програма розвитку Івано-Франківська», де читаю: «Буде встановлено шлагбауми і перепускні пункти для в’їзду службового транспорту і транспорту мешканців будинків центральної частини міста»… А ви знаєте, чому у величезному Парижі, де насиченість транспорту набагато більша, а вулички такі ж вузенькі, як у нас, — пробок немає взагалі? Бо відкрили для транспорту ВСІ вулиці, у тому числі, й у центрі, незалежно, чи це біля будинку уряду, чи біля Ейфелевої вежі, чи біля Лувру. І незалежно, чи живе на якійсь із вулиць високопоставлена особа. Секрет лиш у тому, що на ВСІХ вулицях — односторонній рух. І все, і нічого мудрішого вигадувати не треба! Транспорт рівномірно розтікається по міських артеріях. А що у нас? Половина вулиць закрита зовсім, зате на інших — бедлам: всі їдуть і туди, і сюди, і впоперек, і хто собі як хоче — аби лиш втиснутися, аби встигнути…

Ну а дороги на Заході — тема стара. На них, відомо, — хоч яйце коти. Отож, їдучи передгір’ями австрійських Альп, а згодом німецькими шляхами, де навколишні краєвиди так нагадували Прикарпаття, я міркував: та ніколи і ні за які гроші не заблукає до нас жоден турист, яких би ще «буковелів» ми не набудували! Чому не приїдуть? Та бо цивілізований люд звик до цивілізованих доріг!

Втім, не приїдуть вони до нас не тільки через дороги. Ось ми захлинаємося від захоплення: Карпати, цілюще повітря, джерельні води… А вони, уявіть собі, знають СПРАВЖНЮ ціну нашим Карпатам. У Відні я познайомився з Олександром Ратнером, колишнім ленінградцем, який вже багато років живе в Австрії. Два роки тому він із ще одним австріяком приїздив у наші краї, аби започаткувати бізнес: надумали вони збудувати заводик із виробництва палива для їхніх електростанцій. Паливо у вигляді гранул мали виробляти із звичайної тирси, якої у нас, як відомо, — цілі  гори. На такому паливі — дешевому та екологічно чистому, виявляється, працює багато енергетичних підприємств Австрії.

Словом, знайшли вони гори деревних відходів, щоправда, не в нас, а на Рахівщині в Закарпатті (вони шукали таке місце, де був би зручний під'їзд колією). Набрали трохи тієї тирси у торбинку, тай повезли до себе робити аналізи.  І що ви думаєте? Не підійшла наша тирса! У ній виявили, по-перше,  надто високий вміст кори, а по-друге, — і це найгірше — великий вміст важких металів. Десь, видно, неподалік того місця є шкідливе виробництво, яке викидає стоки у довкілля, — такий вони зробили висновок. І тепер австріяки у наші гори — ні крок ногою…

Ось вам і Карпати — край рекреації! До речі, нашим Карпатам, мабуть, гикалось, коли я проїжджав повз французькі ліси. Бо пригадав жахіття, які спостерігав незадовго перед тим на Косівщині і Надвірнянщині — пеньки, пеньки, пеньки… А там ліси, немов з казки Шарля П'єрро, — чисті, доглянуті, неторкані. А знаєте чому? Бо у французьких меблярів та будівельників  є… ну так, наші Карпати! От, наприклад, вже не один рік у Підлужжі  має солідний цех такий собі Мішель Бруард: на початках він споруджував тут із нашого дерева люксусові дерев'яні будиночки, які відправляв на Захід, тепер же виробляє шикарні дубові меблі. Із нашого правічного дуба! А минулого літа, дізнаюся, приїхав до нас ще один парижанин — Карлос Буера, аби рознюхувати можливість започаткування свого бізнесу, теж пов'язаного із деревообробкою. Не знаю, з ким і про що конкретно домовлявся він у «білому домі», але чув, що переговорами він задоволений. Отож, можливо, ще одна сокира невдовзі гулятиме нашими дібровами…

І про їхні поля. Я не фахівець у галузі сільгоспвиробництва, але треба бути хіба що дурним, аби не помітити разючої різниці між нашими і австрійськими, чи то французькими, або бельгійськими ланами. Їхні плантації з городиною просто милували око: ряди рівненькі, доглянуті, рослини соковиті, здорові. І жодного бур'янчика. І що найдивніше — хоч би десь хтось із сапкою: ніде ні душі!

Ми зупинилися біля пшеничного поля: кинулась у вічі на диво біла земля. Спробував пальцем — немов бетон. Зате колосся налите зерном, і таке густе! А поміж ним — ні травинки, ні билинки. Ну так, скажете, — хімія! Скоріше всього. Але ж і результат який!

І згадав «наше» поле — те, що під вікнами мого особняка під Франківськом. Чорнозем на ньому такий, що, за кадастровою оцінкою, кращого ґрунту в області, кажуть, годі знайти. Щороку я спостерігаю, як мордують ту нещасну земельку: важкезні трактори невпинно переорюють її, вивертаючи на поверхню шари мертвого ґрунту (в Америці кілька десятиліть як забули про плуги), він засихає, потім ще важчою технікою розбивають задубілі брили… А зібравши врожай, завзято спалюють стерню, остаточно вбиваючи мікрофлору ґрунту. А чи, думаєте, не сиплять хімії? І сиплять, і розпилюють! Проте бур'яни і далі виростають вищими від пшениці. А тоді горе-господарники розводять руками: «Засушливе літо» (варіанти: «дощове літо», «несприятливі погодні умови», «миші зжерли»)…

Знаєте, про що я мріяв, мандруючи європейськими шляхами? От якби відправити всіх  українських «дипломованих» агрономів до якихось простих німецьких бауерів, тай нехай би повчились у них: як обробляти землю, як і коли сіяти, як доглядати. Бо, що не кажіть, не в погоді справа, і не в матеріально-технічній базі — просто перевелись у нас справжні землероби: або не знають нічого, або не вміють, або не хочуть.

І шляховиків хай би відправили, бо й ті дотепер не навчились нормальних доріг робити (бачили б ви яка техніка працювала на споруджені автобану Київ-Одеса! І якої грошви туди було кинуто! А що вийшло?..).

І мешканців сіл якби відправити туди, аби побачили, якими мають бути села — чистими, охайними, барвистими…

І ще би всю Східну й Південну Україну послати — хоч на тиждень, — і нехай би порівняли, де краще: у чистій, акуратній, цивілізованій Європі, чи в Росії, куди вони так пнуться, — брудній, п'яній і знахабнілій.

Але… Не можна цього робити. Бо всі так і лишаться там — у парижах і римах. Державні мови залюбки повиучують, і культури наберуться, і старанності в роботі. Бо там так заведено, бо інакше не можна. У нас же… можна все — зневажати мову, плювати в криницю, класти купи в ліфті, кожний день похмелятися, щогодини перекурювати, шукати ворогів і плакати, плакати, плакати…

Дивна, їй-бо, ця країна — наша Ненька! Рідна і незбагненна…