Невгамовний Роп’яник

Журналіст і художник Ігор Роп’яник каже, що його життя - постійний експеримент. Звідси й життєве кредо: «Нічого неможливого немає». Береться за будь-яку справу і, як правило, доводить її до кінця. На початку цього року він задумав зробити свою галерею і… створив; до речі, він перший і єдиний художник Прикарпаття, який має власну галерею. А, як захопився живописом?

— Спочатку це було моє звичне: «Ану, спробую, чи вийде?» А через три роки в універі вже мав персональну виставку. До речі, минулого року з тих самих причин вперше став на гірські лижі; тепер у Буковелі немає жодної траси, яка мені не під силу. Коли створював власний сайт (www.artistrio.com), теж довго не мудрував: купив кілька книжок, вивчив мову HTML, освоїв gif-анімацію і… готово!

— Ти ще і фотограф?

— Фотографією захопився з 10 років, коли сестра подарувала «Смєну». А в старших класах «захворів» кіном. До речі, першими заробленими грішми в житті (25 крб.) була премія від обласного Товариства охорони природи за фільм, який я показав на обласному фестивалі аматорських фільмів. Після 10-го класу вступав на кінооператорський факультет в театральний інститут ім. Карпенка-Карого, але з того вийшов пшик. Трохи малював мультфільми (тисячі малюнків для кількахвилинного мультика).

— А бурхливе дитинство?

— У дитинстві ми не вилазили з цегельні, що була неподалік: щось ліпили, випалювали. Робили з глини різні формочки, потім плавили олово і що тільки не виливали! На зеленому господарстві, яке було навпроти приладобудівного заводу, ми пропадали по півдня: поливали рослини в теплицях, допомагали на грядках, годували звірину: тоді там тримали живу мавпу, оленя, кролів, птахів. Об'їдалися ябками, горіхами, черешнями… Я, дитя асфальту з сім'ї інтелігентів, так полюбив працю на землі, що завів згодом дачу, пізніше поміняв свої 6 соток на 14 арів присадибної ділянки за містом, побудував дім...

— Та ти майже, як Толстой?!

— Це хобі стало настільки серйозним, що у 1992 році я видав книжечку "Як виростити високий урожай", потім вів сторінки "Нова хата", "Галицький господар", "Практикум". За життя заклав три сади, посадив близько півтисячі дерев. Сам щеплю плодові дерева.  Серйозно займаюся  виноробством. Колись замовляв з-за кордону винні дріжджі (токай, малага, мадера…) і робив «сортові» вина.

— А, як занесло в журналістику?

— Друкуватись почав у «Комсомольському прапорі». Активно дописував в армії в «Славу Родіни». В університеті був позаштатним кореспондентом «Комсомольской правди». Після універу - «Прикарпатська правда», «Рідна земля», «Галичина», «Тижневик Галичини», «Газета. if.ua». До речі, я перший в Україні (другий в Союзі) видав приватну газету «Рекламно-інформаційний вісник» накладом 20 тисяч примірників. Компетентні органи ще в друкарні наклали арешт на увесь тираж. Щоправда, близько сотні примірників розійшлося поміж людей, ставши раритетом. Мене «тягали». Зараз у газеті не працюю, але щороку видаю «Родинні вісті», яку перед Новим роком чекають всі родичі. Виходить вона на 4-х сторінках за всіма правилами верстки.

— Ти — людина азартна?

— Люблю швидку їзду. Перекидався (колесами догори) лиш один раз. На лижах вибираю найстрімкіші спуски. Люблю гори. На Говерлу сходжу щороку. Цього літа був вдесяте (з річним онуком). Цікавлюся генеалогією. Вивчаю свій родовід. «Докопався» до прапрапрапрапрадіда  (Микола Роп'яник 1709 р. н.). Хочу залишити у спадщину своїм онукам родове дерево з найглибшим корінням.

— У тебе були спокуси, на які ти колись начхав?

— В армії прийшло запрошення вступати на журналістику Московського університету. Я подумав, і сказав — ні! Згодом пропонували стати інструктором міськкому партії і рости далі, сватали на першого секретаря міськкому комсомолу… Сказав теж «ні». У Штатах пропонували роботу в газеті «Свобода» і на українському радіо в Чикаго. Легально, з можливістю перетягти родину. Теж не спокусився.

— Ти відмітився і в політиці?

— Був членом Компартії, але ніколи не був комуністом. Мої батьки були репресовані, маму двічі(!) вивозили в Сибір, в камері Станіславської тюрми народила доньку. Словом, комуністів, «визволителів» ненавиділи люто. Це й передалося мені… В партію я вступив ще в армії, а намовив мене на цей крок … наш Василь Мельник, відомий нині фоторепортер, який був тоді на військових зборах у нашій частині. Мовляв, з таким минулим батьків вступити на журфак без партквитка буде нереально. Академік Василь Лизанчук у книзі «З-під іга ідолів» присвятив мені 7 сторінок, згадавши, коли мене пізніше намагалися виключити з партії, з університету… Мене двічі змушували звільнятись з «Прикарпатської правди» — один раз за вказівкою КДБ, вдруге — через політичні розбіжності з редактором. У 80-х першим із журналістів обласної газети написав заяву про вихід з КПРС. Для них це був шок.

Розмовляв Олег Шум

"Захід-Пост", 27 грудня 2007 р.